Соціально – економічні проблеми

Соціально – економічні проблеми у Франції за наявності мусульман

Іслам у Європі: вдома чи в гостях?

Віра в Аллаха прийшла в Європу всерйоз і надовго, тож місцеві християни та мусульмани мають знайти прийнятну для всіх формулу співжиття.

 

    Події останніх років, так чи інакше пов’язані з ісламом, та вміло поширювані страхи про «ісламізацію» Європи відсунули у тінь той факт, що іслам вже давно присутній у Європі й нормально пристосувався (можливо, не завжди в оптимальному варіанті) до співжиття з немусульманським світом.

Старі знайомі

Європа давно знає мусульман – відтоді як вони вступили у контакт із християнськими державами, зі світом ісламу були і війни, і мирні часи. Армії послідовників Пророка Мухаммеда дійшли до Луари й Альпійських гір, араби на багато століть затрималися в Іспанії та на островах Середземного моря, імперія Османа опанувала Балкани і Причорномор’я з Кримом, а на Сході Європи мусульманами стали піддані Золотої Орди – жителі Поволжя. І навіть під самою Москвою певний час існувало васальне Касимовське ханство. Незначним мусульманським анклавом можна вважати литовсько-білоруських татар, які в складних умовах все ж притримувалися віри предків.

З часом ситуація змінювалася, й у ХХ столітті в Європі населеними переважно мусульманами були тільки Боснія та Албанія, європейська частина Туреччини – Румелія, а також деякі анклави в Болгарії та югославських республіках. Поволжя і Крим залишилися мусульманськими краями, але не мали самостійного політичного значення, особливо в роки атеїстичного радянського режиму. Тут важливо зазначити, що в названих вище частинах Європи мусульмани становили більшість населення і могли жити за своїми законами і звичаями.

У решті країн Європи і Північної та Південної Америки були громади мусульман – вихідців із різних країн ісламського світу. Все це належало до звичайного пейзажу, що не дуже хвилював корінних європейців-християн: ішлося про окремих осіб зі своєю релігією, які поводилися спокійно і знали своє місце.

Ситуація радикально змінилася після Другої світової війни. Економічне становище країн третього світу було кричущим: брак промислової інфраструктури, засноване на монокультурах сільське господарство, відсутність відповідного рівня освіти і системи охорони здоров’я, безробіття призвели до масової міграції з населених, зокрема й мусульманами, країн Азії та Африки на Захід. Слід згадати, що цьому сприяли й деякі кроки влади колишніх метрополій. Уряд Великої Британії відчинив двері для мігрантів зі своїх колишніх володінь, щоб таким чином залишити їх у сфері свого впливу, уряд Франції був змушений евакуювати з Алжиру на континент десятки тисяч так званих харкі з родинами (алжирців, які в роки війни за незалежність країни боролися на боці Франції). Потім Західна Європа стала відчувати брак робочої сили, особливо низькокваліфікованої, й достатньо широко відкрила шлюзи для трудових емігрантів.

Особливі зміни відбулися протягом останніх 25–30 років: до нормальної еміграції додалося так зване возз’єднання сімей, що значно вплинуло на кількість прибульців з-за моря, і, певна річ, триває неконтрольована міграція нелегалів. У європейських містах з’явилися цілі квартали і конгломерати, що нагадують гетто, в яких переважають мусульмани: у Франції – вихідці з Північної та Західної Африки, в Німеччині – з Туреччини, у Великій Британії – з Індостану.

На думку низки спеціалістів, загалом у країнах Заходу налічується до 30 млн мусульман. Із них у Європі – понад 20 млн. Зрештою, ніхто не знає точних цифр. Звісно, таке становище не могло не викликати занепокоєння і керівних кіл Заходу, і самих емігрантів-мусульман. Якщо раніше релігія мігрантів була приватною справою одиниць, то наплив мусульман у Європу порушив питання про їхній статус як колективів, про їхні права, зокрема релігійні. Це вже було не приватним питанням, що стосується окремих осіб. Присутність мусульман стала видимою: з’явилися культові споруди, релігійні школи і благодійні установи, традиційний одяг мусульман вже перестав бути екзотикою, а дедалі частіше навіть домінував на вулицях у певних кварталах європейських міст. Європейській промисловості, що вступила в «електронну» еру, вже не були потрібні тисячі працівників низької кваліфікації, інфраструктура була розбудована, тож мігранти, особливо молодь, першими зазнали безробіття, а отже, й бідності. Ґрунт для соціального вибуху був готовий.

Реакція і радикалізація

Поміж європейців теж з’явилися ксенофобські настрої, якими стали користуватися певні політичні сили, розпалюючи неприязнь до ісламу і мусульман. До цього підштовхувала й міжнародна обстановка. Наприкінці минулого століття також загострилася боротьба за ресурси і стратегічні плацдарми в регіоні Близького та Середнього Сходу. Війни в Афганістані, Чечні, Іраку не могли не призвести до радикалізації настроїв частини мусульман у всьому світі, зокрема й тих, які проживали на Заході. Слід мати на увазі й те, що радикалізації мусульман на Заході сприяють і різні провокативні акції в дусі поглядів американських неоконсерваторів, які, прикриваючись «свободою слова», принижують та ображають всіх мусульман: від «революціонерів» до поміркованих і просто віруючих людей.

Розвиток подій у Західній Європі свідчить про провал інтеграційної політики західних урядів щодо представників мусульманських народів, яку вони проводили з самого початку їхньої масової міграції в Європу. Мало місце й нехтування релігійним чинником, бо мусульмани, зокрема араби, не піддаються асиміляції, а, навпаки, намагаються будь-що зберегти свою національно-конфесійну ідентичність. Найгірше те, що в середовище європейських мусульман знайшли дорогу проповідники крайніх радикальних течій, які, прикриваючись ісламом, сіють ненависть і терор, підриваючи основи нормального співжиття мусульман та християн.

    Культурний опір

Помилкою західноєвропейських політиків було те, що вони покладали надію насамперед на так звану акультурацію, тобто засвоєння емігрантами по прибутті на Захід місцевої культури і звичаїв.

Франція завжди була привабливою країною для іммігрантів з усього світу. Стабільний економічний, політичний, соціальний та правовий клімат сприяв великому напливу іммігрантів з бідніших та нестабільних регіонів, а історичні корені, які сягають колоніального минулого Франції, спричинили приїзд до країни великої кількості мігрантів, переважно мусульман з колишніх колоній. Іммігранти-мусульмани, які у подальшому залишились у Франції, постали перед необхідністю інтегруватись у нове та незвичне для них суспільство, проте цей процес виявився проблематичним як для мусульман, так і для суспільства та влади в цілому.

Тому для кращого розуміння проблеми інтеграції мусульманського населення у Франції варто розглянути корені та обставини його появи в країні, визначивши місце ісламу у світській, проте християнській Франції.

робить екскурс в історію появи прибічників ісламу на Європейському континенті з моменту переправи через Гібралтар марокканської армії Таріка ібн Зіяда, що мала місце в 711 році, захоплення Іспанії та вторгнення до Галлії, простеживши шляхи розселення мусульман аж до новітніх часів, зазначаючи, що зокрема у Франції починаючі з червня 1997 року імміграція вихідців з Африканського континенту набуває нерегулярного характеру й наплив імігрантів вийшов з-під контролю та перетворився на «масове переселення малозабезпеченого населення з колишніх імперських колоній Північної Африки до Франції».

Французам же пояснювали, що Франція потребувала припливу іммігрантів, переконуючи, що іммігранти заповнюють собою порожню нішу низькооплачуваної та низькокваліфікованої роботи у сфері обслуговування та соціальних служб. Позиція влади була зумовлена тим, що іммігранти рятують економічну та соціальну сферу відносно дешевою робочою силою. Більше того, тоді був прийнятий популістський закон, який надавав кожній народженій дитині на французькій території право на громадянство, а батькам дозвіл на десятирічне проживання. Наплив іммігрантів збільшився у рази, тому через декілька років влада була вимушена скасувати цей закон. Вищезгаданий закон та закон про об’єднання сімей призвів до ще більшого напливу іммігрантів шляхом натуралізації сімей іммігрантів.

Наплив іммігрантів до Франції був зумовлений і тим, що французька держава надавала іммігрантам соціальний пакет, безкоштовне проживання, медичну допомогу, безкоштовну освіту для дітей та грошові виплати на особу. Народжуваність у мусульман і так є вищою, ніж у корінних французів, а така допомога лише підвищила їхню народжуваність, що дало мусульманам можливість безкоштовно проживати, а народжуючи дітей, ще й не працювати, а жити лише на соціальні виплати. Таким чином, мусульмани з бідної Північної Африки, приїжджаючи до Франції, лише за допомогою соціальних виплат ставали багатими, перетворюючи колишню імміграцію з економічної — у соціальну.

Тим часом об’єднуючим фактором перших прибулих іммігрантів-мусульман до Франції був іслам. Релігія для них була справою особистою, яка не виносилась на загал французького суспільства, тому сповідували релігію вдома або в місцях, які пустували. Більшість мусульман намагалася продовжувати молитись, не прагнучи вирізнятись в соціумі. Проте у 70-ті рp., після того, як було прийнято жорсткішу політику перебування вже присутніх у країні мусульман та обмежений в’їзд нових іммігрантів-мусульман, ситуація у конфесійному питанні змінилась кардинально. Релігія почала відігравати не просто об’єднуючу роль віруючих, а перетворилась у стимул, що спонукав об’єднуватись у релігійно-етнічні общини.

Нині кількість мусульман у Франції становить близько 5 млн осіб, за неофіційними даними їх кількість доходить до відмітки у 9–10 млн осіб разом з нелегальними мігрантами, при тому, що населення Франції становить 65,3 млн осіб. Таким чином, з релігійної точки зору мусульмани за своєю чисельністю поступаються лише католикам.

Чисельність мусульман у Франції складно визначити, ще складніше це зробити в країнах ЄС. Пов’язано це із законодавством, яке забороняє фіксувати віросповідання та етнічне походження особи, а північноафриканських вихідців прийнято ототожнювати з мусульманами.

постійно зростаюча чисельність мусульманського населення у Франції зумовлює утворення організаційних структур, а саме мусульманських організацій, котрі покликані відстоювати інтереси мусульман шляхом розв’язання проблем, пов’язаних із самовизначенням осіб, які сповідують іслам, усередині французького суспільства. Захист прав мусульман, сприяння інтеграційному процесу та протидія проявам дискримінації стосовно мусульман, нагляд за дотриманням конституційних прав мігрантів та організація їхнього представництва на федеральному рівні, будівництво мечетей у містах, дотримування традицій та обрядів ісламу є основними завданнями, які поставлені перед мусульманськими організаціями.

Офіційна влада Франції знайшла представника французьких мусульман в особі створеної 2003 р. Французької ради мусульманського культу (ФРМК, le Conseil français du culte musulman (CFCM)), яка мала на меті стати засобом самоорганізації на національному та регіональному рівнях. Цей орган був створений за ініціативою тодішнього міністра внутрішніх справ Франції Н. Саркозі, який був одним з найактивніших міністрів у питанні підтримання постійного діалогу з офіційними представниками французьких мусульман. ФРМК покликана консолідувати діючі у Франції мусульманські організації, сприяти адаптації місцевих мусульман до умов світського життя Франції, чиї закони забезпечують свободу культу всіх релігій.

Співпраця офіційної влади Франції з діючими мусульманськими організаціями — явище відносно нове для Французької Республіки та й Європи загалом. Комунікація між ними стала необхідною умовою для мирного співіснування мусульманської общини в немусульманському суспільстві, де іслам часто ототожнюють з радикальними угрупованнями. Саме мусульманські організації мають стати інструментом, який би чітко розмежовував традиційний іслам, який заклав би основу культури, що насправді здатна до інтеграції та існування в умовах західноєвропейської моделі демократії.

Зростаюча кількість мусульман у Франції фактично постійно спричиняє незадоволення серед корінного населення, а постійна напруженість час від часу, виливається у відкритий спротив мусульманських іммігрантів та представників влади Франції.

За таких умов корінні французи чекають від влади активних дій, які б змінили ситуацію на краще. Проте кожне «гаряче» протистояння мусульман та представників закону закінчується черговими кроками назустріч мусульман у вигляді підняття соціальних виплат, що постійно перекладається на плечі корінних французів у вигляді підвищення податків; коло замикається, а проблема з радикально налаштованими мусульманами залишається відкритою.

Питання інтеграції мусульман у французьке суспільство «навмисно замовчується політиками Франції». Кожен з них розуміє, що будь-яке негативне ставлення до мусульман означатиме ісламофобію, а для політика це втрата виборців. Зрозуміло, що втрата їхніх голосів може бути вирішальною у долі політичного лідера чи партії в країні, де лише за офіційними даними проживає 5 млн мусульман. Тому політики уникають вирішення досить делікатного питання, що, в свою чергу, значною мірою зменшує можливість вирішення актуальної проблеми для всієї Франції.

Франція є світською та демократичною державою, проте у більшості своїй християнською і саме факт християнськості у відносинах між державою та іммігрантами-мусульманами і спричиняє появу низки проблем, хоча при цьому влада країни зі свого боку надає можливість та створює умови для іммігрантів-мусульман у справі вільного сповідування релігійної практики.

Зрозуміло, що іслам є об’єднуючим фактором усіх французьких мусульман, суворе дотримання догм релігії не дозволяє мусульманам належним чином інтегруватись у французьке немусульманське суспільство, що породжує ряд проблем, які повинна постійно вирішувати влада.

Перед офіційною Францією стоїть надзвичайно складне завдання, вона повинна враховувати та задовольняти інтереси і права як корінних французів, так і французьких мусульман. Діючи жорстко, владні структури будуть звинувачені у дискримінації та порушенні прав, а роблячи постійні поступки французьким мусульманам, ставитимуть під загрозу національну ідентичність Франції та суспільну безпеку загалом.

Публічна влада Франції намагається створити певні умови для інтеграції мусульман у французьке суспільство, однак при всіх позитивних здобутках у цьому напрямку варто визнати, що у Франції існує дискримінація, заснована на упередженому ставленні щодо раси, релігії та культури.

Цікава соціологічна статистика:

— 65% християн Франції добре сприймають мусульман, порівняно з християнами у мусульман цей показник ще вищий — 91%, що свідчить про те, що мусульмани краще сприймають християн Франції, аніж християни їх, та що вони толерантніше за християн сприймають іншу релігію.

Французький уряд розраховував на те, що найефективнішою буде політика абсорбції або асиміляції, тобто поглинення панівним етносом прибулих, переважно вихідців із Магрибу, щоб вони в наступному поколінні втратили свою ісламську й етнічну ідентичність і розчинилися поміж місцевого французького населення. Це називалося «інтеграція». Так теоретично мало бути, але так не сталося. Мусульмани тримаються своєї віри та звичаїв, і спроби уряду Франції досягти успіху шляхом заборони вдягання «ісламських» хусток у школах чи так званої бурки (плаща, що покриває жінку з голови до п’ят) лише загострюють внутрішньополітичну обстановку і викликають протести ісламських країн. А як виявилося, ту бурку у Франції вдягають лише кілька сотень жінок. То чи варто було здіймати скандал?

Нині стало очевидним, що західна політика не спрацьовує. І в умовах глобалізації іслам став могутнім фактором консолідації та збереження ідентичності: мусульмани зберігають самобутність і вимагають задоволення своїх прав, посилаючись на принципи демократії та конституційні норми своїх держав, оскільки багато з них живуть на Заході впродовж довгих років і набули громадянства країн перебування. Поліцейські дії виявилися малоефективними. Тож народилася ідея створення так званого євроісламу, тобто європейського ісламу, що відповідав би інтересам держави, допомагав би стримувати напруження в суспільстві й нейтралізував вплив прибічників радикальних течій. Цей термін невдалий, бо іслам є цілісним віровченням, тому якось фрагментувати його, поділити на європейський, російський чи американський не вдасться.

Рух назустріч

Дуже важливо, що на проблеми ісламу в Європі звернули увагу також мусульманські вчені-богослови улеми. Найбільший авторитет нині має вчений-теолог шейх Юсуф аль-Карадаві, єгиптянин за походженням, який проживає в Катарі. Ще 1997 року він заснував Європейську раду фетв і досліджень, що здобула певний авторитет поміж мусульман на Заході. Водночас одні мусульмани його критикують за надмірну традиційність, а інші – за нібито відхід від норм шаріату. Свій підхід до вирішення актуальних проблем життя мусульман на Заході він називає «серединним шляхом» і виступає за повільні, а не радикальні зміни в мусульманському сприйнятті нових реалій. У глобалізованому світі він розглядає мусульман як своєрідну віртуальну умму (спільноту), в якій діятимуть помірковані, прийнятні для всіх закони.

Шейх аль-Карадаві випускає фетви (рішення, приписи), що полегшують життя віруючим у секулярному середовищі, наприклад, дозволяє їсти разом із «невірними», аби тільки їжа була дозволеною, дивитися кіно, але не порнографічне, брати участь у святах із християнами, але не в релігійних, таких як Різдво тощо. Він не підтримав талібів, коли ті затіяли руйнування статуй Будди в Афганістані. І водночас проголосив можливість «фінансового джихаду», тобто збору внесків для боротьби за права мусульман, чим викликав зливу критики з боку Ізраїлю та його союзників і звинувачення в підтримці терористів. Утім, коли 2004 року було створено Міжнародну асоціацію мусульманських вчених за участю представників сунітів, шиїтів, ібадитів і зейдитів, тобто найчисельніших ісламських віровизнань, саме його було обрано її головою. Він став також членом консультативного комітету «Центру поміркованості й оновлення ісламу» (Катар), завданням якого є боротьба за поліпшення образу ісламу і мусульман у світі й сприяння міжрелігійному діалогу.

У Франції визнання здобув імам мечеті міста Бордо Тарек Убру. Він вважає, що в західних країнах має діяти «шаріат меншості», тобто шаріат, пристосований до умов, коли мусульмани становлять меншість у країні проживання. Його проповіді закликають не порушувати основ релігії й разом з тим пристосовуватися до умов життя у Франції. Імам Тарек Убру наголошує не на юридичних положеннях шаріату (наприклад, не вимагає обов’язково відрубувати руку за крадіжку), а на релігійно-етичних нормах ісламу, яких можна дотримуватися будь-де, навіть у секулярному середовищі: молитися, поститися, платити закят (релігійний податок). В Індії один муфтій видав фетву, в якій мусульманам дозволяється займатися вправами за системою йоги.

Над роботою працювала

Приц Марта